ІНФОРМАЦІЙНЕ АГЕНТСТВО УНТ
UNT NEWS AGENCY

УКРАЇНСЬКА  ЦИВІЛІЗАЦІЯ – ІСТОРИЧНА РЕАЛЬНІСТЬ ЧИ РОМАНТИЧНИЙ МІФ?

 Наприкінці грудня у київському Будинку Кіно відбулося перше засідання Клубу  "Українська цивілізація" – спільнийй проект Національної спілки кінематографістів України та Національної академії мистецтв України, Інституту мистецтвознавства, фольклористики і етнології імені М.Рильського НАН України.

Автор ідеї щодо колективної аналітики заявленої проблеми – Юрій Щербак, письменник, дипломат, громадський діяч.

Модератори – Сергій Тримбач, кінокритик, кінознавець, сценарист, Олесь Санін, кінорежисер, сценарист, філософ культури, віце-президент Національної академії мистецтв, Анастасія Супрун-Живодрова, режисер, дослідниця процесів, що відбуваються в екранній культурі України, аспірантка Інституту мистецтвознавства, фольклористики і етнології імені Максима Рильського НАН України.

Ідея поставити питання про Українську цивілізацію належить письменнику, дипломату, мислителю Юрію Щербаку. Підстави прості: саме нині, коли Україна перебуває в центрі світового цивілізаційного конфлікту, варто обговорити питання щодо особливостей Українського цивілізаційного проекту. І найперше – про те, якими є світоглядні, світочуттєві підвалини багатостолітнього буттєвого існування України і українців. Поруч потужна імперія, яка упродовж кількох століть прагне стерти з лиця Землі українців, нині вирішальна фаза цього протистояння. І після кожної нищівної навали Україна воскресає, повертається до Великого Життя. Мимохіть виникає припущення, що є якісь фундаментальні причини цієї міцності, цієї незнищенності.

Зі вступним словом до учасників звернувся Юрій Щербак. Зокрема він сказав: «Вітаю всіх з першим засіданням Клубу, присвяченого такому безсмертному явищу, яким є українська цивілізація.Сьогодні, коли коли триває кривава агресія російсько-путінськох орди проти України , особливо важливим є розуміння, які цінності ми обстоюємо, що стоїть на кону. Росія оголосила нам тотальну війну на знищення української державності, української нації, нашої мови, культури, релігії. Лінія фронту проходить не лише на полях бойових зіткнень, але й в душах людей, їхній історичній пам'яті.

Росія намагається знищити українську цивілізацію – це складне історико-культурне явище, цей знак духовної якості народу, його творчої потенції.

Не маю жодного сумніву в існуванні суверенної української цивілізації, яка існує як мінімум від часів Київської держави, а її джерела криються в трипільській культурі. Приєднання Києва до візантійського православ'я посилило процеси творення української цивілізації задовго до народження московського улусу.

Такі західні історики, як А.Тойнбі та С.Гантінгтон виокремили російську православну цивілізацію, не помітили цивілізацію українську, яку московська імперія аба знищувала, або привласнювала її цінності.

Батьками української цивілізації стали Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Грушевський, Олександр Архипенко, Михайло Бойчук, Казимір Малевич, Євген Маланюк, Юрій Липа, Павло Тичина, Марія Примаченко й інші.

Засліплені блиском російської імперії ХІХ століття, західні історики віку ХХ не побачили деградації російського православ'я під впливом агресивної концепції "Третього Риму", не помітили фашизації росії наприкінці ХХ – на початку ХХІ століть, ігнорували моральне і духовне переродження росії під впливом рашизму-путінізму.

Між тим, у незалежній Українській державі міцніла й розвивалася будівля української цивілізації – навіть без допомоги влади.

Вірю в майбутній розквіт великої української цивілізації.

Бажаю учасникам плідної дискусії!».

Першими виступили модератори засідання.

Сергій Тримбач:

 Катастрофічні сценарії подальшого ходу історії, у її глобальних вимірах,– ось що мусить бути в фокусі наших інтелектуальних зусиль. Сценарії, які вже не раз поставали в нашій історії. Простий приклад – рефлексії Довженка у роки глобального протистояння Другої світової війни. Серед його співрозмовників надибувались люди, які поділяли інтерес митця до цієї пекучої проблематики. Скажімо, відомий математик, фізик, академік Микола Крилов. Уже по війні, по першій з’яві на історичній арені ядерної зброї, 19 листопада 1945 року, Довженко занотовує бесіду з академіком такого змісту:

-                    Я відчуваю і знаю тепер одне. Ми живемо на початку загибелі цивілізації, принаймні європейської. Все, що відбувається у світі нічого іншого мені не говорить.

-                    Чи припускаєте ви, як учений, що нашій планеті в цілому загрожує катастрофа від розриву атому?

-                    Безумовно. За весь час свого існування людина уперше доторкнулась до явищ космічного порядку. Безумовно. Ну що ж. У всякому випадку я, сидячи в цьому номері готелю, буду бачити, що світ розвалюється, я скажу без жалю, що ні, на краще людство не заслуговує.

Нагадує розмову двох пророків, у традиції пророцтв загибелі людства.

Погляд самого Довженка зосереджений на Україні і українцях, їхній історичній долі – у загальнопланетарній перспективі. «В цьому році, – записує він у Щоденнику на новоріччя, 1 січня 1944 року, – повинна скінчитися світова війна на європейському континенті. Треба сподіватися великого множества подій, може, несподіваних, непередбачених, але глибоких і надзвичайних по наслідках. До сього часу принаймні ніхто не може сказати, будемо ми в Європі чи ні. Мені щось кажеться, що ні. Германію ждуть страшні часи, яких вона заслужила усім своїм людожерським єством. Руський народ за величезну ціну вийде на широку арену міжнароднього життя. Відновиться Польща, Чехія, Австрія, виросте Юго-Славська федерація.  Одна тільки удовиця оплакуватиме дітей своїх на руїнах до самої своєї смерті. Замовчана, підозріла, зневажена віками пачериця Європи».

     «Замовчана», відкинута, вже вкотре, на периферію історії. А ще – поставлена на підозру щодо намірів відігравати надто самостійну роль в імперському полі «братніх народів». Підозру, яку і підсилила кіноповість «Україна в огні» – ознайомившись з нею Сталін ясніше зрозумів приспану було війною з Німеччиною загрозу «українського сепаратизму». Відтак він влаштовує своєрідне судилище над Довженком у ніч з 30 на 31 січня 1944 року, у Кремлі, за участі керівників держави та кількох українських письменників. У підсумку Довженкові забороняють жити і працювати в Україні, ба навіть думати про свою Батьківщину в площині екранного полотна.

Тільки на фініші сталінської епохи і у перші роки по смерті диктатора Довженко починає системно працювати в Україні і на матеріалі власне українського життя, виїжджаючи щороку на будівництво Каховської гідроелектростанції. Туди, де, за його уявленнями, творився новий український цивілізаційний проект – на основі лівих ідеологій. Можна ставитись до цього з іронією, але саме на тій лівій ідеології і вибудовувався той проект.Тільки  той проект мусить, в черговий раз, враховувати,  що Україна, в черговий раз, перетворена на Велику руїну.

Війна велась не тільки з Німеччиною, а й, паралельно, продовжувалась з Україною. Довженко добре бачив загалом очевидне – іде, говорячи сучаснішим жаргоном, “зачистка території”. Він бачить й інше – цей процес почався не з моменту введення німецьких військ в СРСР, усе це почалося задовго до того. В ідеології, у тому самому навчанні глухоті і сліпоті, безпам’ятству. Українців “не учили Батьківщині – їх учили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не вчили історії. Народ, що не знає своєї історії, є народом сліпців” (26 травня 1942 р.).

      І, власне, основний пафос «України в огні» саме в цьому – повернутися до своїх національних джерел: через пісню, через обряд, через усвідомлення народу як єдиної родини. Через поетичне осмислення власної історичної долі. Те, що було одразу заблоковано владою на найвищому рівні. Важливо наголосити: вітчизняна національна ідеологія, якою вона склалася у період визвольних змагань початку ХХ століття,  аж ніяк не зациклюється на ідеї самоствердження нації, упослідженої упродовж усього терміну свого перебування у складі російської імперії. Однією з причин тієї незацикленості є, знов-таки, мислення національної спільноти в масштабах універсуму. Для Довженка це так само було нормою, й відтак не дивно, що і самого себе, і свою творчість мислив у світовому вимірі.

Крім того, ті зміни, історико-культурні трансформації, які відбувалися в Україні у перші три десятиліття ХХ століття, у більшості випадків розглядалися в контексті  європейської культури. Український ренесанс 1920-х років, у звичних для українців нині категоріях, сприймався як такий переважно в загальноєвропейському контексті.

У цьому зв’язку цікавими є алюзії, пов’язані з впливовою, ба навіть популярною концепцією культури авторства німецького філософа Освальда Шпенглера. Його книжка «Присмерки Європи» з’явилась по завершенні Першої світової війни і, у певному розумінні, є осмисленням карколомних історичних трансформацій, які спіткали західноєвропейську культуру. В основі концепції Шпенглера лежало уявлення про те, що не існує цілісної світової культури, її складають автономні культурні організми (їх вісім, на думку філософа, серед них і «фаустівська», тобто західноєвропейська). Кожен з таких «організмів» має свій запрограмований «культурною генетикою» вік, від народження до неминучої смерті. Західноєвропейська культура «дише на ладан», їй конче потрібне щеплення молодших культурних організмів. Порятунок вбачається у зверненні до Сходу, в ролі якого виступають, у першу чергу, терени колишньої російської імперії.

   Ідейна частина уявлень німецького філософа дожила до наших днів, вона прозирає і в тому, іноді незбагненному, пієтеті частини західноєвропейських інтелектуалів до росії, і в уявленні самих росіян про Європу як територію мало не тотального виродження і занепаду. А сама росія, звісно, уявляється як могутній і невичерпний за своєю енергетикою донор.  

Уявлення Шпенглера вплинули і на українських інтелектуалів, які так само прагнули осмислити реалії поствоєнного життя упродовж 1920-1930-х років. На основі концептів Шпенглера Микола Хвильовий вибудовує своє власне уявлення про Азійський ренесанс – про Україну як авангард найновішого культурно-історичного типу, як ту органічну сполуку, космічну за своєю природністю, через яку Європа й оновиться, освіживши свої сили, свою енергетику. Щоправда, перед цим і Україна дещо запозичить у Європи з її набутків, процес тут обопільний.

    От се й було цивілізаційним проектом України у виконанні Миколи Хвильового. Він бачить його як складника загальноєвропейського, західного «обряду», проекту. Звідси відраза до провінційності, звідси ж і конфронтація із «всефедеративним міщанством», неприйняття переродження революції – з її світовим соціально-етичним зарядом – у партійно-бюрократичну обивательщину: неприйняття, що набирало трагічного характеру.

Той же Довженко виявляв чутливість до подібних концептуальних побудов, що простежується, зокрема, у фільмі «Земля» (1930). Якщо сонце заходить на Заході, то сходить над горизонтом, на Сході, який і є Україною. Досить пригадати не тільки Довженкові фільми, а й поезію, скажімо, Павла Тичини. Зокрема, цикл віршів «Вулиця Кузнечна» (із збірки «Вітер з України», 1924), котрий має підзаголовки «Захід І», «Захід ІІ», «Сонце втомилось». Іноді це майже дослівні цитати із Шпенглера. До прикладу, філософ пише, що на відміну від Сходу вечірні тіні на Заході стають усе довшими і довшими. У Тичини у «Заході ІІ» читаємо:

                 Тінь титаниться на схід, я ж росту, встаю,

                 Сильним руку подаю через націю і рід.

Таким чином постулюється уявлення про Україну не як про щось замкнуте,  ізольоване, вона є складником вселенського цілого. Основним каналом її зв’язку для трансляції своєї енергії є рід і нарід український. Уявлення, яке цілком поділяв і Довженко, а з ним, власне, і основне його ядро покоління, що постало на початку ХХ століття. Досить пригадати екранний зачин до фільму «Земля», де є незаймана дівчина і незайманий земний обшир, де є соняшник, намісник сонця на землі. Сонце ще зійде над цією землею, а власне Україною. У певному сенсі Довженкова кінострічка є екранізацією деяких установок книжки Шпенглера – демонстрація молодої енергії європейського сходу.

Думаю, нині ми мусимо врахувати от сі напрацювання покоління Довженка і Хвильового. Формуючи своє уявлення про те, чим є Україна і українці у нинішній історичній ситуації… Не забуваючи, що усі ті, вже столітньої давнини, рефлексії передбачали українське державотворення, подолання колоніального, де-факто, статусу України. Колонія чи держава – саме так виглядала ця історична колізія, саме так формулював її той же Микола Хвильовий. Який констатував: тоді, у 1920-ті, в Україні точилася боротьба за гегемонію між двома культурами — українською і російською. Чим вона обернулась надто відомо: відкритим терором, нищенням України як такої…

Олесь Санін:

Почав із сумніву щодо України як цивілізації. Є загальносвітова цивілізація, все інше від лукавого. Запропонував помислити ситуацією в контексті нинішньої війни. Що вона випрозорила? Просту річ: якщо говорити, дещо умовно, про цивілізацію – ми є цивілізацією воїнів. Так нас сприймає нині Європа: українці це воїни, на відміну від самої Європи, де ніхто не хоче воювати. Таке собі повернення в минуле, до часів Запорозької Січі: козакам призначено «захищати рубежі». А німці, скажімо, виховують, у кращому разі, «пожежників».

   Є такий вислів: нещасна та нація, котра потребує героїв. Навколишній світ ототожнив нас з воїнами, вояками. Але важливо поборотись за те, аби ми поставали як нація креативних людей, якими ми і є, власне…

Сергій Тримбач:

Нагадав про відому дискусійну колізію поділу українців на козаків і свинопасів. Сьогодні справді виглядає так, що українців сприймають як козаків, воїнів, а Європа продукує ментальних свинопасів.

Анастасія Супрун-Живодрова:

Вживання поняття «українська цивілізація» видається їй сумнівним – це така собі реакція ображеної дитини, яку не помічають. Насправді йдеться про вироблення колективного уявлення про самих себе як націю – в цьому полягає головне завдання. В цьому річищі належить говорити про великі наративи, гранд-наративи. Скажімо, є імперський наратив – про права сильного вирішувати долі інших. Є наратив травматичної пам’яті. Є постмодерний наратив. Найважливішим є наратив стратегічний, вибудування сюжету історичної долі народу, нації. Належить поставити собі за мету розвиток саме цього наративу.

Сергій Тримбач:

 В Ортега-і-Гассета, здається, є така формула нації – сукупність людей, об’єднаних спільним уявленням про своє майбутнє.

Євген Головаха, директор Інституту соціології НАН України: 

Поняття цивілізації викликає сумніви. Бо для соціолога важливими є передусім критерії такого поняття, а вони вельми розмиті. Важливим є ось що: Україна тривалий час була несуб’єктною, її роль в історії була вторинною. Зараз маємо іншу ситуацію, важливо цим скористатися у найефективніший спосіб.

Словом, не захоплюймось поняттям цивілізації, вона не дає необхідних дослідницьких дивідендів. У ХІХ столітті, до прикладу, була така теорія про три історичні періоди в житті людства. Спершу фаза дикунства, потому варварства. І вже потім – цивілізація, напротивагу варварству. Зараз Україна воює з дикунами, виходить так, воює як цивілізація. Тільки це мало чим збагачує картину поточного історичного моменту.

    Що маємо нині, окрім всього – 6-8 мільйонів українців за кордоном. Більшість навряд чи повернеться, передусім діти. Діти асимілюються, а дорослі – яким буде їхній вплив на ті народи, в середовище яких вони увійшли?

Сергій Тримбач:

Тут справді привід замислитись: що відбувається, коли українець опиняється в тій же Європі? Або в Азії. Нагадав відомий анекдот про українку, яка вийшла заміж за туркмена і він почав її вчити місцевим звичаям, а її реакція: «До сраки мені твоя тюбетейка»…

  Микола Жулинський, академік, директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України:

 Почав з нагадування про книжку Ніла Фергюсона «Цивілізація. Як Захід став успішним», котра з’явилась в українському перекладі 2017 року. Аналіз того, як західна цивілізація досягла свого домінування у світі. Йдеться про економічні, політичні, культурні й технологічні досягнення західної цивілізації, які зробили її настільки впливовою. Разом з тим, це ще й попередження про виклики, які постають перед Заходом у сучасному глобалізованому світі. У цьому контексті Україна постає як культура, яку губили, нищили упродовж цілого тисячоліття. Ми повинні говорити про культурну історію українства, історію, у якій і постає цивілізація.

   Нагадав про заклик Івана Франка творити націю, це завдання номер один, без цього творення нації не є чимось ефективним.

    Галина Бондаренко, етнолог, кандидат історичних наук, завідувачка Етнологічного центру Інституту мистецтвознавства, фольклористики і етнології НАН України:

 Підтримала ідею Української цивілізації, навівши чимало аргументів – зі сторони  етнології – на її користь.

   Перше засідання клубу "Українська Цивілізація" довело важливість подальшого обговорення цієї теми.

Ілюстрація: Павло Калина. Українська цивілізація