ІНФОРМАЦІЙНЕ АГЕНТСТВО УНТ
UNT NEWS AGENCY

Я познайомився зі своєю колегою - лікаркою і письменницею з Тернополя Лесею Романчук - завдяки моєму другу, Великому Українцю, всесвітньо відомому хірургу Миколі Корпану. Доля цієї чарівної жінки незвична і може стати символом України - репресованої російською Імперією Зла, але непереможеною, гордою, здатною на добросердя, відданої ідеї національної незалежності. 

Трагедія роду Лесі Романчук почалася в 1940 році, коли її батько був заарештований "визволителями" й запроторений на далеку російську каторгу. Пані Леся народилася на Колимі, але, на щастя, повернулася в Україну й стала висококваліфікованим лікарем, кандидатом медичних наук.

Проте головним її покликанням є письменство. Безсмертне українське слово. Зі спогадів і натхнення, з історичних джерел і особистого досвіду черпає вона тематику творів, увічнюючи подвиг українського духу, про який писав Іван Франко у безсмертному своєму "Вічному революціонері". 

Друкуючи фрагменти роману "Дівчинка із сонячного берега. Колима" Лесі Романчук, редакція НМФ бажає, щоб широкі кола українських читачів познайомилися з життям і творчістю нашої героїчної сучасниці. 

Юрій Щербак

ДІТИ КОЛИМИ

Не раз питаю себе, як це взагалі було можливим – народити і виростити дитину там, де їй не місце за визначенням..

Як ми, діти Колими, виживали у світі, де кожен крок міг стати останнім навіть для дорослого?

Холод. Мінус тридцять-сорок – норма. Мінус п’ятдесят – це вже холодно.

Відсутність нормальних продуктів. Картопля, буряк, морква – у сушеному вигляді, інакше сюди не довезеш і не збережеш. Хтось із вас пробував борщ, зварений із сушених продуктів?

Коли на Колиму пригнали етап в’язнів Кенгіру, покараних за участь у повстанні, вони влаштували тут страйк через «погане харчування». В’язні не бажали їсти огидної баланди, огидної навіть для них, що пройшли Воркуту, Норильськ, Кенгір. А діти їли, вони ж не знали іншого, яка-не-яка, а їжа, овочі, «вітаміни». 

Молока не було. Розводили сухе. Рисовий відвар і сухе молоко – дуже «корисна» для немовлят суміш. Якщо в мами не було молока, а звідки воно у жінки, що перенесла цингу і голод? – дитині пряма дорога спершу до лікарні з вироком «диспепсія», а потім – на цвинтар. Особливо вперті виживали. У них прорізувалися перші молочні зубки – без емалі, коричневі. Це тепер я знаю, що це внаслідок браку кальцію, тоді думали – так у дітей буває. Хто вижив і навчився жувати тими зубками м'ясо – морожене, сушене – отримував свій шанс скуштувати червоної риби – от її тут було вдосталь!

Кажуть, здоров’я людини закладається у перший рік життя. Могутній фундамент..

Не кожна жінка після таборових випробувань змогла народити, не кожне дитя доживало до року, цвинтарі для «вільних» наполовину заповнювали дитячі могили. Мабуть, там і досі лежать нетлінні мощі маленьких безгрішних в’язнів Колими. «Зберігати вічно..» Вічна мерзлота упродовж десятків тисяч років зберегла дитинку мамонта. Нехай зберігає пам'ять про тих, кому не стало сили до життя у цьому холоді..

Тато на всіх зборах вимагав, аби швидше збудували дитячий садок. І що ви думаєте? Збудували! Щоправда, мені було вже років п’ять, коли  він запрацював.

«Вміли, цьоцю, зготувати, та не вміли подавати» - от як називалося те будівництво. Садочок збудували чомусь по другий бік річки Теньки.

Головною артерією життя на півночі є дорога, траса. Від Магадана на північ розходилося їх дві – Колимський тракт і Тенькінська траса. Довкола розсипалися поселення – трохи більші чи менші – залежало від потужності родовищ та промислових об’єктів довкола них.  

Нашвидкуруч ліпили будиночки – бараки, що від таборових відрізнялися хіба кількістю кімнат – нехай невеликих, але окремих. До бараків з мохоплоту кожен намагався доліпити що міг – якийсь ґаночок, сарайчик. Вікна закривали на ніч «ставнями», це захищало хоч трохи від холоду.

Посьолки зводилися на місцях видобутку, тому основним було створення умов для виробництва і виконання плану, а люди.. про них дбали скоріш як про ходячий інвентар для обслуговування машин. Втім, чи в зоні, чи поза нею, цей «інвентар» ставав дедалі необхіднішим та навіть «дефіцитним», оскільки «нових надходжень» у таких масових кількостях, як під час «покосу» тридцятих та сорокових, не передбачалося. Вичахли в союзу братскіх республік запаси «братів», якими живилися видобувні галузі місць настільки «отдальонних», що навіть дуже «длінний рубль» не забезпечував бажаної та необхідної кількості комсомольців-добровольців. Хотілося чи ні, та мусило місцеве начальство піклуватися про тих, кого силоміць оселили на «чудній планеті Колимі», та ще й про їхніх нащадків. Втім, і про своїх також..

Садочки та школи на Колимі являли сучасному окові дивне місце.. Там за однією партою могла сидіти дочка наглядача табору та син колишнього в’язня, якого цей наглядач «доглядав» з усією доступною його натурі пильністю та жорстокістю. Вихователькою в садочку могла бути колишня «зечка», яка з однаковою увагою та ніжністю ставилася і до дитини колишньої табірної подруги по нарах, і до нащадка начальника зони, через якого прийняла всі муки мученицькі, яким нема ні опису, ні місця у душі, щоби витримати і не зсунутися з глузду.

Та частіше виховною роботою в школах та садочках займалися ті, кому партія довірила сю тонку й делікатну справу – виготовляти із людських заготовок, породжених генетичними бандерівцями, куркулями та іншими ворожими елементами, істот, що складуть у майбутньому зовсім іншу спільноту – отих справжніх радянських людей, будівників комунізму.

Мета, звісно, міфічна, істота теж близька до міфології, проте іноді радянській генетично-виховній машині вдавалося творити справжні чудеса – якщо вивезеній з Карпат та пересадженій в північний ґрунт  смереці нескінченно повторювати, що вона насправді – дуб дубом, може, в якомусь із наступних поколінь вона й породить жолуді. Бо радянська пропаганда творила чудеса – результати бачимо в сучасному російському суспільстві. Лиш одиницям справді генетично здорових особистостей вдалося протистояти пропагандистській чумі, яка напрочуд вдало й швидко виготовляла зручний в управлінні людський матеріал, що легко прогинається під владу й набирає форми посудини, в яку його вміщує кожен наступний цар чи генсекретар-прем`єр-президент.

Все треба починати якнайраніше – тому й декретної відпустки передбачалося лиш вісім тижнів: менша дитина – м’якший матеріал.

Гарне слово «дитячий садочок» передбачало за суттю дбайливе вирощування з малих і часто гнилуватих, отруєних бандерівськими генами, мало придатних для виховання чистокровного комуніста людських зерняток здорового радянського плоду. Але партія звеліла – «за работу, таваріщі!» Змагайтеся, спрямовуйте на шлях до комуністичної правди, аби не блукали погублені юні душі манівцями націоналізму.

Якось так воно й було, тому мало чим відрізнялося від зони.

Будинок з двох частин: половина – яслі, друга половина – сад. В одній зовсім малишня, в іншій – більші діти. По групах особливо не ділили, бо не так уже багато тієї дітлашні було. Одна кімната – залізні ліжечка, предмет неймовірної гордості директорки, уявляю, яких зусиль вартувало «вибити» ці необхідні для дітей речі. Ліжечка для того, щоб спати удень, бо за розпорядком дня після обіду належав «сонний час».

За командою «Дєті, спать!», треба було швиденько роздягнутися, поскладати речі на стільчику поруч з ліжечком, поскладати дуже акуратно, і пірнути під ковдрочку. Потім вихователька проказувала мантру на сон: «Повєрнітєсь всє на правий бок, руки положитє под щєку і глаза закройтє!» Дуже добре пригадую ці слова. І ще – стулені докупи долоньки, які чемна дитина мала покласти під щоку, і ще – очі, які мружили так старанно, що  аж не могли заснути від напруження. Щойно засинали, лунало: «Падйом! Падйом!» Втім, нічого особливого, як в усіх радянських садочках, хто в армії служив, той знає.

Ми були дивовижно чемними – діти колишніх зеків. І вихователька – також колишня зечка, ставилася до нас, як до колишніх зеків. Садочок – зменшена копія зони. Супчик, що подавали на обід, діти називали «баландою», як мама вдома, на прогулянці весело вигукували: «Вихаді бєз послєднєго!» - як тато-наглядач привчив.

У садочку було весело. Свята – Новий рік з переодягнутою у Діда Мороза вихователькою, якої я страшенно боялася – з ватною бородою та червоним носом, а ще – Перше травня, Восьме березня та Сьоме листопада. Гарні свята. У ці дні нам давали подарунки – цукерки у кульочках з кольорового гофрованого паперу, які були ще більшим дивом, ніж цукерки. Обгортки з цукерок не викидали, збирали фантики.

На Новий рік Леся була Снігуронькою. Навіть пам’ятаю пісеньку, яку Снігуронька співала під час новорічної вистави:

«Снегуркой я, друзья, зовусь,

Мне стужа не страшна.

Я зимней вьюги не боюсь,

Я даже с ней дружна..»

 А на Перше травня у місцевому клубі ставили виставу про «Ріпку». Мабуть, дещо двозначним виглядав текст «Посаділ Дєд Рєпку» у місцях, куди посадили всіх глядачів, тому ці слова супроводжував дружний регіт у залі і репліки на кшталт: «Рєпка обідєлась, і посаділа Дєда». Слова «сидів», «посадити», мали тут інше значення. І тому процес порятунку Ріпки із земляного полону супроводжувався таким ентузіазмом, а всі учасники та їхні зусилля сприймалися не звичайними звірятками, а героями, особливо Мишка..  Щоправда, Лесі у тій виставі дісталася негероїчна роль Внучки – в сарафані та кокошнику, який хтось із наших ухитрився прикрасити штучними квітами – і вийшло схоже на український віночок.

І в ті часи, й у тих місцях на свята дітям шили костюми. Через один такий костюм і стався великий клопіт.. зі щасливим, щоправда, фіналом, проте все могло вийти й навпаки..

ЗА ЩО ЛЕСЯ БУЛА БИТА

До якогось зі свят випадало мені співати пісеньку про «Лисичку-сестричку», єдину, до речі, пісеньку українською мовою, дозволену програмою. Відповідно до тексту Лисичка – Лесичка – без діла сидіти аж ніяк не могла. Гусяток пасти не випадало з причини категоричної відсутності вищезгаданих у північному кліматі, проте полювання, особливо на пригоди, фігурувало у переліку улюблених розваг. Іноді розваги межували з небезпекою..

Костюмчик Лисички мама пошила дуже гарний – руденька спідничка, вишиваночка і таке ж руденьке болеро. А на голівку.. голівку мала прикрашати стрічечка, бо нічого іншого дорослі не вигадали. Зате вигадала ота дитяча голівка, якій так хотілося бути схожою на Лисичку! І добрі люди порадили – треба зробити маску лисиці! Маску? Це справді те, що треба! Але де її взяти? Це вам не піти у супермаркет і купити що завгодно, це вам Колима, панове!

Та для Лесички не існувало перешкод, якщо ідея опановувала голівкою..

Це вам не супермаркет, в якому може й не виявитися маски саме Лисички. Це вам Колима! А тут, як у Греції, є все. Тут є люди, які вам блоху підкують і з тумбочки зроблять гітару! І подалася Лесичка до майстрів-умільців, що мешкали в гуртожитку, де оселялися щойно звільнені із зони.. Батьки у найкатегоричніший спосіб забороняли дітям навіть наближатися до цієї будівлі, бо Колима кишіла не лише політичними в’язнями, а й убивцями, ґвалтівниками, грабіжниками та бандитами – найсправжнісінькими!

Та для Лесички не існувало перешкод. Вона хотіла маску! І відважно рушила до забороненого місця! Хоробро ступила на поріг й анітрохи не збентежилася, коли довкола виріс цілий натовп дядьків, що збіглися на дивовижну візиту..  Леся чітко пояснила, що потрібно, чому й навіщо. Натовп замислився, проте колективний зеківський розум швидко видав рішення – тобі, дитино, треба до дяді Васі! До Васі, так до Васі. Бачу мету – не бачу перешкод.

Дядько Вася, високий, худий, з товстими порепаними чорними шахтарськими пальцями, серйозно поставився до проблеми. Маску – значить, маску! Лисички? Та хоч кенгуру! Ретельно обміряв голову – щоб знати розмір – і звелів прийти через три дні. І нікому не говорити, де була.

Через три дні.. Знаєте, а ну вас, тих, хто полюбляє блукати супермаркетами! Подумаєш, ви побували в музеї мадам Тюссо! Подумаєш, ви бачили мумію фараона! Теж мені, мистецтво.. Ще похваліться, що «Джокондою» милувалися крізь натовп китайців!

Ви не бачили маски Лисички, яку зробив з нічого дядя Вася! Справжня, справжнісінька лисяча мордочка дивилася на мене, та ще й хитро посміхалась!

З нічого – це перебільшення. Маску зробили з пап’є-маше. Була така нанотехнологія у докомп’ютерні часи. То вам не на 3D-принтері відкатати, то хендмейдове! Взяли звичайну літрову банку замість дитячої голівки й обклеїли шматочками паперу у формі лисячої мордочки. А потім якийсь інший дядя – не Вася – розмалював це диво так, що справжня лисичка позаздрила б.

На додачу до маски виготовили ще й хвоста! З вати, пофарбованої жовтим стрептоцидом.. Як справжній хвостик вийшов!

В якості гонорару майстри отримали невеличкий концерт – зірка-замовниця переспівала їм увесь свій репертуар – від «Лисички-сестрички» до «Утомльонного солнца», яке ніжно прощалось із морем, потім розпрощались із місцевими умільцями, і маска купно з хвостиком помандрувала додому у супроводі того ж дяді Васі, бо година була пізня. Втім, у тих місцях узимку півроку тривала майже полярна ніч, ставало трохи світліше всього на кілька годин опівдні, а потім знову сірі сутінки чи глупа темінь.

Мама зустріла доповнення до сценічного костюма зовсім не з таким захватом, якого сподівалася хитра Лесичка.

- Де ти це взяла?

Кволі пояснення про дивовижних умільців, що населяють чарівний будинок, повний добрих і лагідних дядечок, які не тільки виготовили маску та хвостик, а ще й обдарували співачку цукерками, чомусь наразилися на заламування рук та відчайдушний лемент.

- Що ти наробила! Скільки разів казали – не ходи! Ну, зачекай, прийде тато!

Згадка про тата в такому контексті дитячої душі анітрохи не потішила.. Кожна дитяча попа зберігає та леліє світлі спогади про татів ремінь чи інші пристосування, що використовувалися, аби переганяти розум, що полишив своє анатомічно-виправдане місце перебування та наповнив на рапт оте кругленьке дитяче утворення з двох половинок.

Тато прийде – порядок наведе!

Тато прийшов..

Тема «Де ти це взяла?» прогриміла у татовому виконанні контрабасовими тонами.. Лесичка пробувала покрутити лисячим хвостиком у бік дитячо-наївного, проте не з її щастям.. Щиросердечне визнання провини не мало очікуваного пом’якшувального впливу на вирок, який був виконаний у спосіб раптовий і рішучий.. Лисичка отримала ременем по місцю, звідки росте хвостик, та ще й під акомпанемент застережень на всі подібні випадки непослуху..

Головне, чого не зрозуміла – за що? Чому? Що вчинила не так? Без пояснень. Без коментарів. Просто – не можна, не можна за будь-яких обставин та й годі. На тій простій підставі, що так сказав тато.

Тоді здавалося незрозумілим і несправедливим.

Тепер знаю – багатьох речей у житті не треба робити просто тому, що не треба. Бо так сказав тато. Бо тато знає чому. А тобі, дитино, краще не знати. Для твого ж добра..

Вже потім, подорослішавши, довідаюся з книжок, що за контингент населяв отой гуртожиток.. Карний Кодекс ними пишався б. Соковиті, криваві статті.. Не з тих, що «мєлочь по карманам тирять».. Убивці, ґвалтівники, грабіжники.. та не дрібні злодюжки, а справжні, що нападали зі зброєю.. Не знаю достеменно, за що сидів знаменитий дядя Вася, але повагою серед своїх він користувався неабиякою. Отже, була причина..

Проте жодного разу ці «дяді» Васі та інші, не вчиняли злочинів проти дітей. Мабуть, якийсь з їхніх неписаних кодексів це забороняв.

Ох, де вони тепер, ці дяді Васі, які жили «по понятіям» злодійського світу, які нинішнім бандитам, що воюють проти українського війська, видалися б кодексом британського джентльмена. Від злочинів, які чинять ці «вояки» в Україні, тим давнім колимським убивцям і ґвалтівникам волосся б стало дибки..

Гуртожитки для «колишніх» на Колимі.. В одному з таких гуртожитків, на приїску ім. Матросова відбуватиме заслання Василь Стус..

Я знаю, де цей гуртожиток, який він.. Ми бували на Матросовому.. Не думаю, що через 14 років, коли сюди привезли нашого великого поета, збудували новий. Десь тут, в одній із цих кімнат, оселять «гебеси» (так їх називав Стус) свою особливу жертву. «Увечорі 5 березня мене привезли до селища. В кімнаті, наче сподіваючись мене, сиділо кілька п'яних молодиків і пили горілку. Ніхто не здивувався мені. Ревіло радіо, вищав магнетофон і транзистор: їм було весело, - напише у «Таборових записках» поет. – Почалася моя робота. Бригада – ударна, комуністична. Чи не половина робітників – партійні. Вони мали мене виховувати. Страшний пил у вибої, бо вентиляції нема: бурять вертикальні глухі штреки. Молоток важить коло 50 кг, штанґа – до 85 кг. Коли бурять «вікна», доводиться лопатити. Респіратор (марлева пов'язка) за півгодини стає непридатний: він стає мокрий і вкривається шаром пилу. Тоді скидаєш його і працюєш без захисту. Кажуть, молоді хлопці (одразу після війська) за півроку такої пекельної праці стають силікозниками. За порохом не видно лопати, якою працюєш.»

Гуртожитки – особливий вид катування для психіки нормальної людини. На півночі мало розваг – або спиваєшся, або ти – ворожий елемент.

Чому для Стуса обрали саме приїск Матросова? Може, ще й тому, що цей посьолок знаходиться в глибокому розпадку між двома грядами сопок, наче в ущелині. Тут немає обрію. Куди б не глянув – зусібіч гори, ти наче в камері, де стелею – небо. Відсутність горизонту, вільного простору, не дає вдихнути, гнітить, почуваєшся замкненим, бо око просить далечі, а втикається у стіну каменю..

Вони про все подбали, кати.. про все попіклувалися – і про умови в шахті, і про умови проживання – щоби регіт і п’яні пісні цілонічно, і про карцер навіть на вільному нібито повітрі – стіни, стіни, стіни довкіль..

Тут поет написав:

Гармонійоване страждання, 
оправлене в обручку травня. 
Бетговен. Добрий маґ. Пречистий 
четвер. Пречистий глум чекань. 
Поразка. Усмішка. Поразка. 
Метал надій тонкоголосить 
одвертий біль. Яка докука! 
Але рятує душу – згук! 
Так заховати, спеленати, 
цю зранену, цю стотривожну 
самотню душу. Так – прожити. 
Так – усміхатися біді! 

Тут вчили усміхатися біді й поразкам. Інакше не виживеш.