ІНФОРМАЦІЙНЕ АГЕНТСТВО УНТ
UNT NEWS AGENCY

Я почув далекий голос Карла Бендета: «Тебе викликає директор Агентства. Він зараз у Вінниці, в регіональному відділенні». «Щось сталося?» – занепокоївся я. Голос Карла звучав наче з глибокого колодязя. «Не знаю» – сухо відповів він і зв’язок перервався. Я перебував у Стокгольмі, в SEDU – Шведському університеті оборони, де читав лекції офіцерам про особливості російської пропаганди під час гібридних воєн. Одночасно я працював на Агентство глобальної інформації «Конкордія», публікуючи свої пости й заробляючи немалі гроші. Звичайно, я міг відмовитись від зустрічі з директором  GIA  Беном Марковським, але навіщо? По-перше, я ніколи не бачив цього могутнього директора, а по-друге – за непокору міг втратити роботу в Агентстві, що не входило до моїх  планів.

   Тим паче, що остання моя публікація «Кохання під час війни» викликала небачений ажіотаж: її прочитали в 60-ти воюючих одна з однією країнах майже  100 мільйонів споживачів, що вивело мене на одне з перших місць серед блогерів. Це переповнювало моє серце гордістю  і я вирішив, що Марковський хоче чимось відзначити мене.

   А зміст мого «Кохання» був простий та вічний, як сюжети  Шекспіра: дві історії, два любовних трикутника, пристрасті, ревність, спроби суїциду, ніжна близькість, трагічні кінцівки. Це були напівзабуті історії далекої вже Другої війни, яка відійшла в минуле, на яку лягла тінь нової глобальної війни  Півночі й Півдня, Сходу і Заходу, війни, що триває вже близько п'ятдесяти років. Серед смертей, руїн і страждань кохання залишалося найвищою цінністю, особливо серед молодих людей, які нерідко втрачали життя, так і не спізнавши радощів першого поцілунку. Старі жили в ілюзії, що кохання, яке принесло їм щастя  колись, повернеться до них знову.

   Я домовився з одним з моїх слухачів, капітаном Нілом Свенсоном, командиром міні субмарини, яка полювала на Балтиці на російські транспорти, й він перевіз мене на польський берег, де чекав на мене мій старий друг Валентин Кондратенко з його «сітроеном». Так дістався я Вінниці, де на вулиці Соборній розмістилося регіональне відділення Агентства – бетонний куб з вузькими вікнами-бійницями. Жодні дрони чи ракети не загрожували цій конструкції.

   Незважаючи на тимчасове перемир'я, що звалося «день мертвих» – час збирання трупів на полях битв – Марковський сидів у підземному бункері. На стінах цього невеликого приміщення не було жодних картин чи фотографій, лише над кріслом  Марковського виблискувала дивна композиція: з сірої бетонної стіни визирала сталева гола рука, яка тримала над головою Директора Агенства залізний заїржавілий терновий вінець. Мені навіть здалося, що з вінця крапає кров  на голову Марковського, хоча це була абсурдна вигадка моєї фантазії.

   Переді мною сиділа хирлява людина середніх  літ, схожа на офіцера турецької розвідки (я колись брав інтерв'ю в такого), засмагла, неголена, з хитрим проблеском в очах  і сяючою посмішкою штучних імплантованих зубів. Оця його посмішка при рукостисканні й збила мене з пантелику. Я приготувався до зливи похвал і можливих нагород.

    Марковський  мовчки уважно  вивчав мене, від чого посилилася моя задишка. Повітря в бункері було тепле, вологе й затхле.

   Він взяв зі столу кілька аркушів, накинув на ніс окуляри з маленькими скельцями, почав уважно читати, потім підняв на мене очі.

– Ваш герой-любовник (я зрозумів, що це була роздруківка моєї статті «Кохання на війні») ходить у чорному шкіряному плащі, тримає в руці нагайку з крокодилячої шкіри, носить фетрову шляпу, дуже люб’язний, цілує руки жінкам, постійно дарує їм квіти; він ненавидить м’ясні страви, обожнює печену картоплю з сиром, добряче политу соняшниковою олією;  в нього закохані тисячі дівчат, а перша його коханка, дізнавшись про його роман з простодушною гарненькою блондинкою, покінчила життя самогубством. Чи не так?

  – Так, – радісно відповів я. – Саме так. 

  – Він грає на фортепіано сонату номер один Ріхарда Вагнера – від чого мліють всі жінки – й дарує вашій героїні чорно-срібний «мерседес» з відкритим верхом, чи не так? Жінки обожнюють його компліменти й залюбки слухають його фантазії?

   – Звичайно, – погодився я. – Це документально підтверджено.

  Марковський кинув на мене короткий погляд і жбурнув папери на стіл

  – Ви найбільший ідіот на світі! – вигукнув він і його обличчя потемніло від припливу  венозної крові.

   – Ваш герой – звір з безодні, справжній Сатана! А ви робите з нього  Кларка Гейбла! Ця людина вбила шість мільйонів моїх співвітчизників. Цілу родину моїх предків він знищив у варшавському гетто!

  – Я не виправдовую його, – сказав я. – І тим не  менше... навіть такий монстр спізнав кохання...

   – Мовчати! – стукнув Марковський кулаком по столу. Кістяний такий стук вийшов. – Якби не ваш вік... Скільки вам років?

  – Надто багато, щоб пам’ятати те, що забули інші.

 – Ваша стаття завдала неймовірної шкоди Агентству, – втомлено сказав Марковський. – Цей солодкавий роман Адольфа Гітлера з Євою Браун, який ви так мальовничо зображуєте – міф, брехня. Єва – типова німецька міщанська дурепа, втюхалася в старого мерзотника... сіяла рейхсмарки направо-наліво, мазала пику паризькими косметиками, міняла щодня дорогі плаття й замовляла взуття в Мілані... в той час, коли мільйони гинули... Їхнє спільне самогубство – не  трагічний вінець кохання... а результат тваринного страху перед неминучою карою. Вона знала,  що роблять солдати армії Жукова з німкенями, як займають довгі черги на згвалтування... а він знав, що зробили італійські партизани з його другом Муссоліні...

   Він замовк і раптом змінив тему.

 – Я щойно  був в Єрусалимі... і змушений був тікати через вашу ідіотську статтю, мене ледь не вбили розлючені нащадки жертв Шоа. Зате в Німеччині Робітниче-селянська партія народно-демократичного соціалізму висунула проти Агентства позов на сто мільйонів глобо через вашу статтю...

  – Що за фігня?

  – Так, так, – сумно посміхнувся Марковський. – Якщо програємо суд, будете платити. Їх образило ваше твердження, що Гітлер був імпотентом. Вони кажуть, що він запліднив усіх жінок Німеччини, підняв народжуваність на небувалий рівень. Особливо розлютило їх те, що ви згадали, що пізніший  аналіз ДНК волосся Єви Браун показав, що в неї в роду були євреї. Нас викликають до суду нацисти та антифашисти ще в кількох країнах. Ми в глибокій дупі.

    – Але ж я не думав... Я намагався довести, що кохання – універсальна категорія.  І поготів, що друга історія...

   Марковський лагідно всміхнувся.

    – Розглянемо другу вашу історію. Коханці – старий генерал і молода жінка-водій. Жінка дуже непроста. Вродлива, розумна, дотепна, королівської ірландської крові. Поступово вона зачарувала американця, в якого залишилася у Вашингтоні дружина і син... а

генерал ошалів від пристрасті  у розпалі війни, коли став головнокомандуючим... він  дійшов до того, що хотів одружитися з вашою героїнею... її здається, звали Кей...

   – Кей Саммерсбі, – підказав я.

   – Справа дійшла до того, що Джордж Маршалл погрожував вашому чотиризірковому  генералу розжалувати його до полковника...

   – І що поганого в цій історії? – спитав я. – Було справжнє кохання під час війни... Тисячі таких історій, які доводять, що людина залишається людиною навіть під час світової бурі... Я намагався показати читачам, що кохання всепереможне й охоплює будь-кого, незалежно від віку й звання. Ця жінка, місс Саммерсбі, виявилася напрочуд порядною. Вона пережила свого коханого генерала Дуайта Айзенхауера, який став президентом США, і тільки напередодні своєї смерті вона поділилася своєю таємницею.  

І мала на це право. Живучи після війни в Штатах, вона заповіла свій прах розвіяти над Ірландією. Чи не прекрасна історія?..

   – Історія чудова. Ось тільки нащадки Айзенхауера  висунули позов проти Агентства в три мільярди нових, червоних доларів. Вони доводять, що ваша Кей – авантюристка і що їхній пра-пра-прадід не міг закохатися в лондонську санітарку і водійку, бо зберігав вірність своїй дружині.

   Він подивився на мене уважно  зпонад окулярів.

–   Що будемо робити?

    Я відчув, як іржавий терновий вінець лягає на мою стару сиву голову, стискаючи своїми колючками скроні. Подумав, що не вийду нагору з цього бункеру, не вдихну  більше повітря вінницької вулиці Соборної, забуду все, що знав про історію і непрості людські долі, про кохання, якому нема місця в цьому проклятому світі війни і ненависті.

   Після тривалої паузи Директор промовив:

  – Я вивчив вашу творчість. Всі ваші історії закінчуються трагічно. А нам потрібен оптимізм. Особливо під час війни. Я бачу лише один шанс виправдати вас. І врятувати Агентство. Ви повинні написати історію кохання зі ЩАСЛИВИМ кінцем.

  Я мовчав, згадавши як терзали мене  на вулиці Орджонікідзе комуністичні начальники  після публікації «Хроніки міста Ярополя», як погрожували Колимою, як вимагали ОПТИМІЗМУ від мене, як примусили мене замовкнути на багато років...

  – Ви мене зрозуміли? – спитав Марковський строго, як вчитель школяра, що нашкодив.  – Не буду лицеміром. Ваша публікація принесла Агентству великі гроші й розголос. Але більше так не пишіть. Я завтра лечу до Джакарти, де відкриваю  філію Агентства. Повертаюсь – і чекаю від вас історії кохання зі щасливим кінцем. Домовились?

   Я похмуро кивнув на знак згоди, не знаючи ще, що в Джакарті  Марковського розтерзають радикали з «Фронту захисту ісламу».

   Однак його завдання я виконав. Ось що вийшло.

                  *   *   *

   Цю історію розповіла мені моя давня приятелька Галина Непитайло, стара товста сива жінка, яка ледве ходила, тримаючись за повзунки, вдягнена в засмальцьований чорний балахон з великими червоними квітами, наче циганська ворожка. Лише очі її, як і в молоді літа, несли божественну красу і гіпнотичні чари  –  я колись висунув гіпотезу, що безсмертний романс «Очі чорні», виспіваний всіма співаками світу – від Шаляпина до Армстронга,  від Синатри до Азнавура – був присвячений очам Галки Непитайло. Ми познайомились у Києві, коли їй було дев’ятнадцять років, вона була студенткою біофаку, я – медичного, і я одразу закохався. В неї було густе чорне скіфське волосся й полум’яна усмішка, її смагляве тіло привертало погляди всіх чоловіків незалежно від віку, обіцяючи кожному  райські втіхи, її розум – не по-жіночому математичний та об’ємний – дивував професорів й лякав ровесників, її бурхлива активність всюди, де була – чи на вечірках з танцями, чи  в наукових гуртках або в команді гандболісток – викликала подив, захоплення і заздрість.

   Моє кохання тривало два тижні. За цей час я зрозумів, що не витримаю Галчиної шаленої енергетичної напруги, що блискавичні темпи пінг-понгу не для мене, що тихі радощі кохання слід шукати в інших дівчат. Ми домовились з Галкою залишитись друзями, не затьмарюючи сексом наших чистих відносин – і тільки завдяки цьому я упродовж сімдесяти років  зберіг дружбу з цією неймовірною жінкою.

  Її доля була так само бурхливою, як і її вдача. В центрі підготовки астронавтів імені Ліндона Джонсона  у Х’юстоні (Техас) я брав інтерв’ю в українського пілота Ярослава Смаглія й він розповів про Галину Непитайло, яка колись керувала програмою біологічних досліджень в Центрі, маючи всі можливі наукові ступені кількох академій, а головне – заслуживши почесне звання «мами» астронавтів.

   Я знайшов її після багатьох років перерви в містечку Шугар-Ленд неподалік від Х’юстона. Вона жила в невеличкому старому будинку мексиканської архітектури сама після смерті свого останнього чоловіка-астронавта.

   Я опублікував її розповідь під назвою «Притча про щасливе кохання», як і обіцяв покійному Марковському.

              *   *   *

   «Незважаючи на свою вроду і підвищену увагу до себе чоловіків, я була нещаслива в коханні. Але неймовірно щаслива в науковій кар’єрі. Потрапила в Америку завдяки стипендії Фулбрайта й залишилася. П’ять разів я була заміжня...це як ночувати на п’яти станціях залізничних, де холодно, бомжі лазять і поліція спати не дає. Двох чоловіків поховала, двоє втекли від мене до інших жінок, а один ледве не вбив мене з ревнощів і потрапив у психушку...

   В космічному центрі мене завжди оточували найкращі американські чоловіки – пілоти, астронавти, дослідники, і всі думали, що я щаслива і успішна...я сміялася, жартувала  й фліртувала з ними, щоб підтримувати вічну американську ілюзію successful, а насправді я була глибоко нещасна... Ніхто мене не кохав по-справжньому, а я їх. Мене принижувало, що мої чоловіки боялися мене, дивилися вбік, шукали якихось примітивних блондинок у барах, замість щоб віддавати мені свої душі й тіла.  Я не мала дітей, бо не хотіла мати їх з такими чоловіками.

І ось одного дня сталося диво. Я вже була вдовою після смерті останнього чоловіка, глибокою «старухою», на яку ніхто не звертав уваги, і раптом згадала, що БУЛО В МОЄМУ ЖИТТІ СПРАВЖНЄ КОХАННЯ. Ні, не до тебе, хоча тоді, коли ми познайомились, ти мені подобався і я вийшла б за тебе заміж. Anyway, відкрию тобі таємницю... Коли була студенткою, стала натурницею в художньому інституті... Так, так, не дивуйся. Божевільна була... хотіла поділитися своєю красою з іншими. Мене малював тихий чоловік Володя Сачко. Набагато старший за мене, трохи накульгував. Він уважно вивчав моє тіло... й від його цього погляду мені чомусь тепліше ставало, щось у мені пливло... Жодного разу він не доторкнувся до мене, нічого не сказав. Тільки через багато років, коли ми зустрілися з ним на виставці – він був уже зовсім старий – ми пили каву і він сказав:

– Галино, я все життя був закоханий у вас... і залишаюсь. Ви для мене – Венера Джорджоне: найвище і найсвітліше явище в світі. Знайте: я намалював дві картини з вами. Якщо я помру від чуми, картини залишаться. Тіціану не треба буде домальовувати.

  Я тоді не зрозуміла, тільки недавно...

   Він пішов і я більше не бачила його.

Я залишилася сама, гроші в мене були. І два роки тому я розпочала розшук тих картин. Бо зрозуміла нарешті, що кохання пройшло повз мене, а я, дурепа, не помітила... Ці картини – єдине, що залишиться в світі від мене та його кохання, Володя давно помер, від нього залишилося зовсім небагато картин, а ті, зі мною, зникли. Ти не уявляєш, що я робила, щоб знайти їх. Художній архів згорів під час війни. Я просиділа в Києві півроку, розшукувала родичів і знайомих Сачка. Він був самотній, сім’ї не було... слід однієї картини виринув в Угорщині, я кинулася туди – марно.  Картину Володину «Автопортрет з коханою на колінах» продали якомусь невідомому колекціонеру – і я почала гонитву знову. Довелося їхати в Каракалпакію, ніхто не знає, де це – в пустелі Каракум, але в цій дірі – потрясаючий музей модерного мистецтва, там зберігалася одна Володина картина, на жаль, не зі мною. Мені пояснили, що одна з МОЇХ картин – Сачко зобразив себе зі спини, він дивиться на мене, а я, гола, сяю наче свята, –так ось, ця картина згоріла  в Донецьку під час боїв, це підтверджено свідками.

Залишився «Автопортрет» зі мною... І на тому спасибі... Я була навіжена в пошуках, я весь час згадувала Володю, його обличчя, його слова, як він малював мене – хоча й згадувати не було чого...

  Ти не уявляєш: я знайшла той портрет. В Грузії, в горах, містечку Сурамі. Він висів в кімнаті для почесних гостей місцевого ресторану – й на моє тіло п’ялились під час пиятики мужики... Портрет закіптюжений, занедбаний. Не уявляєш – чого варто мені було викупити й вивезти його з Грузії. Я втратила майже всі свої заощадження, кинула дім у Х’юстоні, перейшла жити в цю діру. Реставрувала портрет. Я гола сиджу в нього на колінах, хоча насправді ніколи цього не було. Це його фантазія, але мені подобається. Я залишуся вічно юною на колінах чоловіка, який кохав мене все життя.

Хіба не щасливий кінець?  Де портрет? Я віддала його в приватну галерею Хаузер і Вірт. Там на мене з коханим дивитимуться тисячі людей навіть коли мене не буде.  Я нарешті зустріла свого коханого і не розлучуся з ним». 

Чи не щасливий кінець ?

Юрій ЩЕРБАК,

письменник, журналіст, дипломат